РЕЄСТРАЦІЯ ФАКТОРИНГОВОЮ КОМПАНІЄЮ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ІПОТЕЧНЕ МАЙНО ЯК БЛАГО ДЛЯ БОРЖНИКА
(покрокова інструкція)

   Дуже часто позичальники/іпотекодавці в один день (буває що й через рік) дізнаються, що нерухоме майно, яке вони передали в іпотеку вже не їхнє, а власником є іпотекодержатель (банк або частіше факторингова компанія, яка перекупила права по кредитному та іпотечному договору).
Першою емоційною реакцією людини, яка втратила своє житло є розпач (всьо пропало, шеф, всьо пропало :-) ), але я зараз доведу, що насправді треба радіти.
1. Які підстави перереєстрації права власності на предмет іпотеки?
Ч. 3 ст. 33 Закону про іпотеку. 
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Ч. 1-3 статті 36 Закону про іпотеку 
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: 
передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; 
право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 
Ст. 37 Закону про іпотеку. 
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання
Відповідно Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” серед правовстановлюючих документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та підставі яких здійснюється державна реєстрація, визначено, зокрема, укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації.
2. Які правові наслідки перереєстрації.
1). Ч. 6 ст. 36 Закону про іпотеку.
Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними (!!!!!!!).
2). Ст. 17 Закону про іпотеку. 
Іпотека припиняється у разі набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки (!!!!!!).
Таким чином, ПІСЛЯ РЕЄСТРАЦІЇ ЗА ІПОТЕКОДЕРЖАТЕЛЕМ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ ПРИПИНЯЮТЬСЯ ВСІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ЗА ДОГОВОРАМИ КРЕДИТУ, ПОРУКИ І ІПОТЕКУ НА ПІДСТАВІ ч. 1 ст. 598, ст. 599 Цивільного кодексу України.
Як це використати з користю для себе. 
2.1. Закрити всі виконавчі провадження через заяву до органу ВДВС або шляхом визнання виконавчого документу (виконавчого листа, наказу господарського суду) таким, що не підлягає виконанню внаслідок фактичного виконання (відсутності боргу). 
2.2. Припинити всі існуючі судові спори внаслідок відсутності предмету спору.
Таким чином, боржники/поручителі/іпотекодавці стають «чистими» від будь-яких інших домагань банків.
3. Скасування перереєстрації права власності на предмет іпотеки.
3.1. Способи скасування реєстрації.
Наступним кроком (а це робиться паралельно з п.2. є повернення у власність свого майна.
Це можна зробити двома способами.
1) подання скарги до Мінюсту в порядку ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;
2) скасування в судовому порядку.
В Україні склалася стала практика судів скасування рішень про реєстрацію рішеннями адміністративних судів, однак з прийняттям постанови ВСУ від 14 червня 2016 року № 21-41а16, ці спори очевидно перейдуть до загальних та господарських судів.
3.2. Підстави для скасування реєстрації.
Перереєстрація права власності на предмет іпотеки є досить вразливим з т.з. права, тобто Іпотекодержатель і реєстратор повинні дотриматися усіх численних вимог Закону. Перерахую коротко найбільш поширені підставі для скасування рішення реєстратора.
3.2.1. Відсутність іпотечного застереження в Іпотечному договорі (найчастіше цим «грішать» договори 2006-7 року), однак часто це не зупиняє колекторів.
3.2.2. Неналежне повідомлення боржника про перехід прав за договором факторингу.
3.2.3. Неналежне надіслання боржникові вимоги про усунення порушення з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки (згідно ст. 35 закону про іпотеку). «Новий власник» має довести, що вимога була не просто надіслана, а саме вручена і саме іпотекодавцю (має бути опис вкладення, повідомлення про вручення, підписане саме особою-іпотекодавцем, а не наприклад його співмешканцем).
3.2.4. Проведення реєстрації нотаріусом в 2015 році без повноважень (київські нотарі суперфіни, кобєлєви, єгорови та інші робили це масово). А в 2015 році діяло правило, що нотаріус вправі провести реєстрацію лише після іншої нотаріальної дії, чого не було.
3.2.5. Здійснення реєстрації при наявності обтяження (найчастіше – це арешт органу ДВС, єдиний виняток – заборона нотаріуса по цьому ж іпотечному договору не перешкоджає в реєстрації).
3.2.6. Житло є мораторним (надане як забезпечення кредитів в іноземній валюті, є єдиним, використовується як постійне місце проживання, його площа не перевищує встановлені межі – 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку).
Це далеко не вичерпний перелік підстав для скасування реєстрації.
4. Що відбувається з іпотекою і предметом іпотеки після скасування реєстрації права власності за кредитором.
Рішення Мінюсту чи суду про визнання протиправним рішення реєстратора про реєстрацію права власності є підставою ВИКЛЮЧНО для скасування в реєстрі запису про право власності «нового власника». ВІДНОВЛЕННЯ ЗАПИСІВ ПРО ІПОТЕКУ І ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ ПОПЕРЕДНЬОГО ВЛАСНИКА ПРИ ЦЬОМУ НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ.
Що ж робити? Автор вже неодноразово пройшов зі своїми довірителями цей шлях і може поділитися деякими (правда, не всіма ) секретами.
До позитивного рішення суду чи Мінюсту треба готуватися.
Що ми маємо в Інформаційній довідці з державного реєстру прав після перереєстрації права власності? 1. Є «новий власник». 2. Іпотека і Заборона по іпотечному договору є припинені. 3. Є обтяження по старому (припиненому) договору іпотеки (воно чомусь завжди зберігається).
Отже, коли в повітрі «чути запах перемоги» в справі про скасування рішення про реєстрацію, починаєм діяти.
1) добиваємся від суду заборони на відчуження іпотечного житла (це робиться одразу після подання позову, суди як правило такі клопотання задовільняють).
2) прибираєм з реєстру арешт виконавчої служби (боргу ж нема, ВП підлягає закриттю) і обтяження нотаріуса по іпотечному договору (іпотека ж припинена? Обтяження припиняється в т.ч. за заявою іпотекодавця) – це не просто, але мені вдалося 
3) після рішення суду забираєм запис про право власності «нового власника».
4) на підставі попередніх правовстановлюючих документів (договір купівлі-продажу, дарування і т.д.) реєструємо право власності за «старим власником».
Що ми маємо в результаті: 
1) Чисту інформаційну довідку без записів про іпотеку і заборону.
2) Припинену іпотеку (МЕХАНІЗМУ ВІДНОВЛЕННЯ ІПОТЕКИ НЕМАЄ).
3) Припинені виконавчі провадження.
4) Як правило пропущені строки давності по будь-яких вимогах, які не перериваються реєстрацією.
Отже, при правильному підході тимчасова втрата права власності може обернутися повним звільненням від кредитного рабства.
Тому як каже мій дядько-скульптор, – «А ми того котика повернем іншим боком» :-)
Щодо моралі: оскільки факторингові компанії купляють борги за безцінь, користуються методами залякування, погроз, морального тиску, намагаються забрати в боржника все до копійки, жодних докорів сумління я не відчуваю .

СТЯГНЕННЯ ПРОЦЕНТІВ ПІСЛЯ СПЛИВУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ ПО ОСНОВНІЙ СУМІ (ТІЛУ) КРЕДИТУ (знову, а що робити?)

Я вже писав про неоднозначність (скоріше дурість) постанови ВСУ №6-249цс15 від 02.12.2015року. Тепер додалася аналогічна – від 29 червня 2016 року № 6-1188цс16. Правові позиції цих постанов дозволяють судам трактувати закон так, що після спливу позовної давності по тілу кредиту суд повинен стягувати проценти і пеню до моменту повного повернення (до смерті і довше, як співав Кузьма).
Суди так і почали поступати – див в реєстрі http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56305132
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58741749,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58774394
 Приклад: «Оскільки позивач звернувся до суду з позовом тільки 15 квітня 2015 року, тобто з пропуском встановленого законом строку позовної давності, відповідач подав до винесення судом рішення заяву про застосування позовної давності, судова колегія дійшла висновку, що в задоволенні позову щодо вимог про стягнення заборгованості за кредитом та пені за несвоєчасне погашення кредиту слід відмовити за пропуском такого строку. 
Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності. 
Аналогічні висновки містяться в правовій позиції, викладеній в постанові Верховного Суду України №6-249цс15 від 02.12.2015року». – номер в реєстрі 56305132.
Але є і розумні судді (респект і уважуха :-) ) – які користуються принципами цивільного права, а не нормативними закарлючками, та застосовують інші правовими позиціями ВСУ (когнітивний дисонанс, а що робити? :-) ) і приходять до протилежних (правильних – прим.) висновків: «Колегія суддів вважає можливим не застосувати правову позицію, викладену Верховним Судом України у постанові від 2 грудня 2015р. у справі 6-249цс15, про те, що позивач має право на отримання процентів за кредитом та пені за процентами у межах строку позовної давності на підставі ст.ст. 599 та 1048 ЦК України, оскільки це суперечить правовим позиціям, зробленим Верховним Судом України при розгляді справ 6-990цс15, 6-1349цс15, згідно яких у разі зміни строку виконання основного зобов’язання, пропуску строку звернення до суду та подачі заяви про застосування строку позовної давності, позовні вимоги не підлягають задоволенню у повному обсязі.
Крім того, рішення про стягнення процентів за користування кредитом, який не підлягає стягненню з боржника, буде порушувати засади цивільного законодавства про справедливість, добросовісність та розумність судового рішення. У разі стягнення з позичальника у межах позовної давності процентів за користування кредитом, на отримання якого позивач втратив право у зв’язку із пропуском строку звернення до суду, це буде підставою для стягнення з позичальника процентів і у майбутньому і без визначення конкретного строку, так як заборгованість за кредитом не погашена, або до погашення заборгованості по кредиту, у стягненні якої суд відмовив». -http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58704328.
Принагідно нагадую свій допис про пропуск строку позовної давності як підставу для припинення зобов’язання – питання залишається відкритим.

https://www.facebook.com/RomanPosikiraLawFirm/posts/1168715899808740:0

ЯК МАЄ ВИЗНАЧАТИСЯ В РІШЕННІ СУДУ ПОЧАТКОВА ЦІНА У РАЗІ ЗАДОВОЛЕННЯ ПОЗОВУ ПРО ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ

   Одним із спірних питань судової практики є вимога ст. 39 Закону про іпотеку щодо зазначення у рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Позивачі-іпотекодержателі (банки, факторингові компанії), а часто і суди припускаються в цьому питанні ряду типових помилок.
Положеннями частини першої статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються … початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
В п. 42. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», зазначалося, що «Резолютивна частини рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України “Про іпотеку”, так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов’язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки – шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (!!! при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій !!! (виділення моє – прим.)».
Впродовж довгого часу судова практика йшла саме цим шляхом, – тобто в рішенні суду початкова ціна продажу встановлювалася не в твердій грошовій сумі, а просто зазначалося, що «початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій».
Революційною стала Постанова ВСУ в справі № 6-61цс15 від 27 травня 2015 року, в якій суд вказав, що «виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону». Тобто, Верховний Суд вказав, що в резолютивній частині ціна має визначатися в грошовому виразі.
З цього моменту практика судів, в першу чергу в т.ч. ВССУ змінилася і рішення судів, які дотримувалися формули, передбаченій в п. 42. Постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012р. № 5 почали масово скасовуватись на направлятися на новий розгляд (хоча до місцевих судів ця позиція «дійшла» не одразу, або не дійшла ще й досі). :-)
Верховний Суд України розвинув свою позицію в постановах по справах № 6-1561цс15 від 21.10.2015 року, № 6-1120цс15 від 04.11.2015 року, № 6-2479цс15 від 09.12.2015 року та деяких інших.
Так в мотивувальній частині постанови в справі № 6-1120цс15 від 04.11.2015 року, ВСУ чітко вказав: «Посилання суду першої інстанції в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки на підставі оцінки майна, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку», оскільки виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо у розумінні положень статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки означає встановлення її в рішенні суду в грошовому вираженні, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону».
В справі № 6-2479цс15 від 09.12.2015 року, де звернення стягнення відбувалося за ст. 38 Закону про іпотеку, ВСУ зазначив: «апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. 
При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема нарахування штрафів і пені у валюті США, а також на указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку»».
Ще одного важливого висновку ВСУ дійшов в постанові по справі № 6-1205цс15 від 23.12.2015 року, вказавши в мотивувальній частині, що «апеляційний суд не врахував вимоги частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та дійшов помилкового висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, з огляду на указану в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року оціночну вартість предмета іпотеки, а суд касаційної інстанції вказане порушення не усунув». 
Однак в цій же постанові ВСУ допустився неоднозначного трактування, виклавши правову позицію наступним чином: «У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» і положенням пункту 4 частини першої статті 215 Цивільного процесуального кодексу України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій)».
Це знову допустило двояке трактування судами необхідності визначення початкової ціни в грошовому виразі і створило ілюзію повернення до практики викладу резолютивної частини рішення згідно п. 42. Постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012р. № 5.
Так в ухвалі ВВСУ від 7 квітня 2016 р. (номер в ЄДРСР 57134968), колегія суддів під головуванням славнозвісного Луспеника Д.Д. зазначила таке: «При зверненні стягнення на предмет іпотеки апеляційний суд визначив загальний розмір заборгованості та всі його складові, а також зазначив, що початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності, незалежним експертом, що відповідає правовому висновку Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року № 6-1205цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов’язковою для судів». :-( :-( :-( :-(
Для банків знову забриніла надія щодо спрощеного варіанту звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку без проведення оцінки до рішення суду. 
Але цю надію розбила постанова ВСУ від 8 червня 2016 року в справі за № 6-1239цс16, де врешті правова позиція сформульована максимально чітко (подаю повністю).
«Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, прийняв рішення, зокрема, про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом їх продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. 
При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» судова палата у цивільних справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону».
Підведемо підсумки:
1. У разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
2. Початкова ціна виражається в грошовому виразі.
3. Початкова ціна встановлюється за згодою сторін або на підставі висновку суб’єкта оціночної діяльності.
4. Посилання суду у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
5. Необхідність визначення початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації стосується і випадку звернення стягнення на предмет іпотеки за ст. 38 Закону про іпотеку (шляхом продажу предмету іпотеки банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом).
6. Оціночна вартість предмета іпотеки, зазначена в договорі не є початковою ціною предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Бонус + : нагадую, що третій, донедавна актуальний вид позову, а саме звернення до суду із позовом про визнання права власності на предмет іпотеки не є належним способом захисту (Постанова ВСУ від 30 березня 2016 року № 6-1851цс15).

ЗАХИСТ ВІД ПОВТОРНОГО ПОЗОВУ БАНКУ ПРО СТЯГНЕННЯ КРЕДИТНОГО БОРГУ

   Дуже часто банки, отримавши судове рішення про дострокове стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором, на цьому не зупиняються.
Навіть сплата заборгованості позичальником в процесі виконавчого провадження не гарантує, що банк погодиться вважати кредитні відносини припиненими і погодиться на звільнення майна з-під застави/іпотеки.
Якщо виконання рішення затягується, непоодинокими є повторні позови з-боку банку про «достягнення» сум нарахованих відсотків, пені, інфляційних втрат за період від прийняття першого судового рішення аж до повного його виконання. 
До останнього часу такі позовні вимоги часто задовольнялися судами. Однак, на сьогодні ця практика змінилася на користь позичальників.
Першою ластівкою стала ухвала Вищого спеціалізованого суду України від 01.10.2014 р. (№ в реєстрі 40795853, в якій зазначено, що термін виконання зобов’язання за кредитним договором банком було змінено і з моменту набрання рішенням суду про стягнення заборгованості, право банку на отримання процентів за кредитним договором припинилось.
З іншого боку суд вказав, що що саме по собі ухвалення рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого фактично не здійснено, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання пені й штрафних санкцій, передбачених договором.
Але вже за два місяці судова практика ще один крок в напрямку захисту прав позичальників.
У справі № 6-35797св14 (ухвала від 10.12.2014 р., номер в реєстрі 41945348) ВССУ скасував рішення суд апеляційної інстанції, який виходив з того, що судове рішення відповідачами не виконано, що, з огляду на вимоги ст. ст. 526, 599, 1048 ЦК України та умови укладених кредитних договорів, свідчить про те, що позивач має право на отримання процентів за користування кредитом та пені, які передбачені договором і нараховані банком після ухвалення зазначеного судового рішення.
При цьому суд послався на абзаци 1, 2 п. 17 постанови пленуму ВССУ від 30 березня 2012 року № 5, що зобов’язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов’язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України.
У справі 6-35797св14 (ухвала від 17.12.2014 р., номер в реєстрі 42008405), ВССУ вказав, що із ухваленням судового рішення про задоволення вимог кредитора, яким є й судовий наказ, припиняються правовідносини сторін, що ґрунтуються на кредитному договорі, зокрема, сплата чергових платежів, сплата та нарахування відсотків, разом із тим виникає грошове зобов’язання із повернення кредитних коштів в повному обсязі та нарахованих на цей час відсотків, невиконання якого тягне відповідальність, встановлену ст. 625 ЦК України.
У справі 6-41128св14 (ухвала від 14.01.2015 р., номер в реєстрі 42369897), ВССУ встановивши наявність судового наказу, зазнав, що оскільки ухвалено судове рішення (судовий наказ) про стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування процентів за користування кредитними коштами, комісійних, неустойки тощо поза строком дії кредитного договору законом не передбачено.
У справі 6-42315св14 (ухвала від 21.01.2015 р., номер в реєстрі 42421248), ВССУ встановивши наявність судового рішення про дострокове стягнення з боржника та поручителя заборгованості за кредитним договором та перебування цього рішення на стадії примусового виконання, вказав, що задовольняючи позовні вимоги банку «апеляційний суд не звернув увагу на те, що мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов’язальні правовідносини.
Проаналізуємо правові норми, якими ВССУ обгрунтовував свою позицію. 
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Таке визначення розкриває сутність зобов’язання як правового зв’язку між двома суб’єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов’язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов’язання надано право, що кореспондує обов’язку першої. Обов’язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов’язання (ст. 510 ЦК України).
У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).
Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України).
У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.
Таким чином, надіславши у відповідності до ч. 2 ст. 1050 ЦК України вимогу про повне дострокове повернення всієї суми кредиту разом із нарахованими процентами та штрафними санкціями, Банк в односторонньому порядку змінює строк виконання зобов’язання за Кредитним договором, та отримує право пред’явити позов до позичальника про стягнення всієї суми заборгованості.
Отже, ВССУ у наведених ухвалах прийшов до правового висновку, що ПІСЛЯ ВСТУПУ В СИЛУ СУДОВОГО РІШЕННЯ ПРО ДОСТРОКОВЕ СТЯГНЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЗА КРЕДИТОМ, СТРОК КРЕДИТНОГО ДОГОВОРУ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ, А ВІДТАК З ЦЬОГО МОМЕНТУ БАНК ВТРАЧАЄ ПРАВО НА НАРАХУВАННЯ ПРОЦЕНТІВ ЗА КОРИСТУВАННЯ КРЕДИТОМ ТА НЕУСТОЙКИ. 
Відповідно з цього моменту припиняються кредитні зобов’язання за кредитним договором, а залишаються виключно боргові зобов’язання по сплаті боргу, визначеного судовим рішенням, тобто банк має право виключно на відшкодування інфляційних втрат та трьох процентів річних (платежі передбачені ч. 2 ст. 625 ЦКУ).
Близькою, але не тотожною є проблема подвійного стягнення по кредиту, коли банки чи колектори пробують вдруге стягнути ту саму суму, порушуючи тим самим принцип Non bis in idem (Не двічі за одне й те ж). Це буває, коли наприклад, банк намагається шахрайським шляхом стягнути зайву суму (див напр. номер в ЄДРСР 40221099), стягнув цю суму за виконавчим написом (напр.. номер в ЄДРСР 6945654) чи судовим наказом (номер в ЄДРСР 37992769), своєчасно не пред’явив до виконання виконавчий лист (є й такі прецеденти) тощо. Очевидно, що такі вимоги задовольнятись не мають, але це тема для окремої статті.
АЛЕ Є ОДНЕ АЛЕ.
Однозначно, така позиція ВССУ є значним кроком вперед в напрямку захисту позичальників від неправомірних посягань банків на їхнє майно і в разі підтвердження її Верховним судом України стане важливою гарантією щодо цього. 
Однак, на мою думку, в наведених рішеннях ВВСУ невірно встановив момент, з якого кредитні відносини припиняються. Таким моментом є не дата вступу в законну силу рішення суду про дострокове стягнення кредитного боргу, а дата, вказана у вимозі банку як кінцева для повернення всієї суми кредиту. 
Я вже приділяв увагу цьому питанню – див.
ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НАДІСЛАННЯ БАНКОМ ВИМОГИ ПРО ДОСТРОКОВЕ ПОВЕРНЕННЯ КРЕДИТУ 
Але дещо повторюся і доповню свою позицію.
Зараз існує чітка правова позиція Верховного суду України щодо правових наслідків надіслання вимоги про дострокове повернення кредиту, хоча наразі вона й стосується визначення початку перебігу строку позовної давності і шестимісячного присікального строку по поруці.
У постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-169цс14 ВСУ було «установлено, що ОСОБИ_4, _5, _3 отримали письмові повідомлення ПАТ «Сведбанк» від 25 листопада 2009 року про зміну умов кредитного договору, згідно з якими банк скористався своїм правом, передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України, і ЗМІНИВ СТРОК ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЗА КРЕДИТНИМИ ДОГОВОРАМИ, зазначивши днем остаточного їх погашення десятий день з дня направлення відповідної письмової вимоги, тобто з 7 грудня 2009 року».
У правовому висновку, викладеному у Постанові ВСУ від 24 вересня 2014 року у справі за № 6-106цс14 вказано, що «У разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за основним договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання АБО У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ПРАВА НА ПОВЕРНЕННЯ КРЕДИТУ ДОСТРОКОВО.
За умови пред’явлення банком боржнику й поручителю вимог про дострокове виконання зобов’язання з повернення кредиту, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов’язання…».
У правовому висновку, викладеному в Постанові від 17 вересня 2014 року у справі №6-125цс14, ВСУ вказав, що «Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів».
Отже, якщо мислити логічно, то з моменту вказаному у такій вимозі вимозі (1) виникає обов’язок позичальника повернути кредит в повному обсязі; (2) починається перебіг позовної давності щодо всієї суми кредиту і (3) ЗАКІНЧУЄТЬСЯ СТРОК ДІЇ КРЕДИТНОГО ДОГОВОРУ. Тобто, саме з цього моменту, а не з дати вступу в силу судового рішення припиняється право банку на нарахування відсотків і пені
Тому закликаю позичальників і їх адвокатів зайняти активну правову позицію і домогтися закріплення відповідного положення на рівні висновків Верховного суду України.

Справа № 755/13710/15-ц

Повернуся до питання припинення іпотеки після спливу позовної давності.
знайшов добре мотивоване свіженьке рішення, яке прийняв Дніпровський районний суд м. Києва, яким і ділюся:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/53065796
Справа № 755/13710/15-ц
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
“19” жовтня 2015 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
Головуючої судді Арапіної Н.Є.
з секретарем Нестеровським Б.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Києва цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» за участю третіх осіб Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», ОСОБА_3 про визнання припиненим зобов’язання за іпотечним договором та зобов’язання вчинити певні дії, –
в с т а н о в и в:
позивач звернувся до суду із позовом до відповідача про визнання припиненим зобов’язання за іпотечним договором та зобов’язання вчинити певні дії. Свої вимоги мотивував тим, що на забезпечення виконання обов»язків третьої особи ОСОБА_3. за кредитним договором № 49.28/01/08-Снза від 15.01.2008 року між позивачем та ВАТ «Кредитпромбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк») укладено іпотечний договір № 49.12/01/І25/08 від 15.01.2008, за яким він передав в іпотеку належне йому нерухоме майно, а саме: садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2, що знаходиться за тією ж адресою. Посилаючись на обставини,які встановлені рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2014 року у цивільній справі № 752/6512/14-ц позивач стверджує, що його зобов’язання за іпотечним договором є припиненими, оскільки припинено основне зобов’язання позичальника за кредитним договором. Просить визнати припиненими зобов’язання за іпотечним договором № 49.12/01/І25/08 від 15.01.2008 року, скасувати відповідні записи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про іпотеку нерухомого майна та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, зобов’язати відповідача повернути передані у зв’язку із укладенням іпотечного договору правовстановлюючі та технічні документи на нерухоме майно.
Позивач у судове засідання не з’явився, хоча повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи. Представництво інтересів здійснював ОСОБА_5
Представник позивача ОСОБА_5 у судове засідання не з’явився, хоча повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи. До початку судового засідання надав письмову заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримує.
Представник відповідача Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», представник третьої особи Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», третя особа ОСОБА_3 у судове засідання не з’явилися, хоча повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи. Причини неявки суду не повідомили.
На підставі ст.197 ч.2 ЦПК України справа розглянута у відсутності сторін без фіксування судового засідання технічними засобами.
Дослідив матеріали справи, суд встановив наступні правовідносини.
15 січня 2008 року між ВАТ «Кредитпромбанк», правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_3 як позичальником було укладено кредитний договір № 49.28/01/08-Снза. Відповідно до п.1.1 розділу І «Предмет договору» цього кредитного договору, банк надає позичальнику кредит на споживчі цілі у розмірі 1 919 000,00грн. строком по 14 липня 2015 р. включно. 22 грудня 2009 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору № 49.28/01/08-Снза від 15.01.2008 року, якою п.1.1 кредитного договору викладено у наступній редакції: «Банк надає Позичальнику кредит на споживчі цілі у розмірі 1 919 000,00грн. строком по 22 грудня 2009 року»(а.с.87-89,90).
На забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_3 як позичальника за цим кредитним договором, між ВАТ «Кредитпромбанк» та майновим поручителем ОСОБА_1 (позивач) укладено іпотечний договір № 49.12/01/І25/08 від 15.01.2008 року. Пунктом 1.1 цього іпотечного договору було зокрема підтверджено, що істотними умовами кредитного договору № 49.28/01/08-Снза від 15.01.2008 року є, зокрема – термін повернення кредитних коштів до 12.06.2015 року включно. Іпотечний договір посвідчено 15.01.2008 приватним нотаріусом КМНО Первушиною Н.Ю. за реєстровим № 156.Предметом іпотеки за цим договором є належне позивачу нерухоме майно: садовий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,0596га, кадастровий номер НОМЕР_2, що розташована за цією ж адресою (а.с.13-14).
У зв’язку із укладенням іпотечного договору приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.Ю. 15.01.2008 року, за реєстровими №№ 2,3 накладено заборону відчуження предмету іпотеки, до припинення дії іпотечного договору.
22 грудня 2009 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та майновим поручителем ОСОБА_1 укладено додатковий договір про внесення змін № 1 до іпотечного договору № 49.12/01/І25/08 від 15.01.2008 року. Цим додатковим договором було, зокрема, викладено п.1.1 іпотечного договору у редакції, якою підтверджено термін повернення кредитних коштів до 22.12.2009 року включно (а.с.15).
26 червня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» як продавцем та ПАТ «Дельта Банк» як покупцем було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, продавець продав (відступив) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» як новий кредитор замінив ПАТ «Кредитпромбанк» у відповідних кредитних договорах. Відповідно до вказаного договору купівлі-продажу прав вимоги від 26.06.2013 року та витягу з додатку № 1 до нього, ПАТ «Дельта Банк» набув права й по кредитному договору № 49.28/01/08-Снза від 15.01.2008 року(а.с.16-18,19).
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження(а.с. 84-86).
Звертаючись до суду із вимогами про визнання іпотеки припиненою, позивач посилається на невизнання відповідачем ПАТ «Дельта Банк» факту припинення іпотеки внаслідок припинення основного зобов’язання. Зазначена обставина підтверджується змістом листа ПАТ «Дельта Банк» № 31.4-08/3739/15 від 10.04.2015 (а.с.31).
Іпотека відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. У ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотека визначена як окремий вид застави нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Відповідно до ч. 5 ст. 3, ст. 17 Закону України “Про іпотеку” іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і припиняється, зокрема, у разі припинення основного зобов’язання.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2015 року, у справі № 752/6512/14-ц за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_3, треті особи – ПАТ «Кредитпромбанк», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без задоволення позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 по кредитному договору № 49.28/01/08-Снза від 15.01.2008 року, з підстав спливу 22 грудня 2012 року позовної давності за основною та додатковими вимогами. В мотивувальній частині цього рішення встановлено факт припинення зобов’язань ОСОБА_3 за кредитним договором № 49.28/01/08-Снза від 15.01.2008 (а.с.73-78,79-83).
Відповідно до ч. 2 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Отже, преюдиційні факти є обов’язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв’язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
Згідно преамбули та ст. 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України, а також згідно рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Відповідно до ст. 8 ЦПК України, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.
Як зазначив Верховний Суд України у своїх постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15 та від 30 вересня 2015 року у справі № 3-374гс15, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Виходячи з наведеного, боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов’язані з позовною давністю. Будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду.
За таких обставин сплив позовної давності за вимогами кредитора, який відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у позові, означає, що вже жодна вимога не підлягає примусовому здійсненню за будь-якого розгляду суперечки, порушеної після цього моменту.
Статтею 266 ЦК України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Оскільки рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2014 року у справі № 752/6512/14-ц, яке набрало законної сили, встановлено, що позовна давність за основними вимогами до ОСОБА_3 як боржника за кредитним договором № 49.28/01/08-Снза від 15.01.2008 року сплила з 22 грудня 2012 року та встановлено факт припинення зобов’язань ОСОБА_3 за цим кредитним договором, а відтак одночасно припинилась іпотека.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року у справі № 6-243цс14, яка відповідно відповідно до вимог ч.1 ст. 360-7 ЦПК України є обов’язковою для всіх судів України.
Враховуючи наведене підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання припиненою іпотеку належного позивачу нерухомого майна.
Щодо позовних вимог про зобов’язання відповідача повернути позивачу правовстановлюючі та технічні документи на належне останньому нерухоме майно, суд виходить з такого.
Відповідно до п. 2.6 іпотечним договором № 49.12/01/І25/08 від 15.01.2008 року на період дії цього договору позивач як Іпотекодавець передає по акту прийому-передачі Іпотекодержателю оригінали документів, що підтверджують його право власності на майно, що є предметом іпотеки. Після повного виконання Боржником умов Кредитного договору, Іпотекодержатель зобов’язаний протягом двох робочих днів повернути по акту прийому-передачі Іпотекодавцеві зазначені документи.
Відповідно до Акту прийому-передачі від 15.01.2008 року, підписаного позивачем та ВАТ «Кредитпромбанк», останньому були передані оригінали правовстановлюючих та технічних документів на належне позивачу нерухоме майно, що було предметом іпотеки.
В силу положень ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.
Відповідно до ч. 2 ст.16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,що встановлено договором або законом.
З урахуванням того, що відповідач заперечує факт припинення іпотеки, вимоги про визнання іпотеки припиненою судом задоволено, тому вимога про повернення документів підлягає задоволенню.
Щодо позовних вимог про скасування відповідних записів про іпотеку та обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно і у Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, то суд вважає таке.
Згідно із ч.3 ст. 17 Закону України «Про іпотеку» відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до ч. 9 ст. 16 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»державна реєстрація припинення іпотеки, обтяження проводиться на підставі заяви обтяжувача, яку він зобов’язаний подати протягом п’яти робочих днів з дня припинення іпотеки, обтяження самостійно або на письмову вимогу боржника чи іншої особи, права якої порушено через наявність таких реєстраційних записів.
Пунктом 2 ч. 2 ст. 19 наведеного Закону визначено, що державна реєстрація обтяжень здійснюється на підставі рішень судів, що набрали законної сили.
Статтею 30 цього Закону встановлено відповідальність у сфері державної реєстрації прав та передбачено, що дії або бездіяльність державного реєстратора, державного кадастрового реєстратора, нотаріуса можуть бути оскаржені до суду.
Виходячи з наведеного рішення суду про визнання припиненою іпотеки є підставою для проведення державним реєстратором, державним кадастровим реєстратором, нотаріусом відповідних реєстраційних дій по зняття обтяжень та обмежень майна позивача.
Проте на час розгляду справи судом відсутні факти порушення, невизнання або оспорювання таких прав чи інтересів позивача не відбулось, виконання рішення суду про припинення іпотеки не відбувалось, а відтак позовні вимоги про скасування записів заявлено передчасно і вони задоволенню не підлягають.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ст. 3 ЦПК України, ст.ст. 15,16 ЦК України).
Позивач не позбавлений можливості звернутись після набрання законної сили рішенням суду у даній справі з відповідними заявами до нотаріуса чи відповідної реєстраційної служби, та має всі правові підстави для вчинення відповідних реєстраційних дій.
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» за участю третіх осіб Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», ОСОБА_3 про визнання припиненими зобов’язання за іпотечним договором та зобов’язання вчинити певні дії задовольнити частково. Визнати припиненими зобов’язання за іпотечним договором № 49.12/01/І25/08 від 15.01.2008, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (код ЄДРПОУ 21666051) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.Ю. за реєстровим номером № 156, нерухомого майна – садового будинку АДРЕСА_1, загальною площею 202,10 кв.м., житловою площею 64,90 кв.м. та земельної ділянки площею 0,0596га, кадастровий номер НОМЕР_2, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Зобов’язати Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (код ЄДРПОУ 34047020) повернути ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) наступні документи:свідоцтво про право власності, яке видано 06.11.2007 Головним управлінням житлозабезпечення (НОМЕР_3) та зареєстроване у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна 12.11.2007 в реєстровій книзі № 42-80 за реєстровим № 9303;технічний паспорт, виданий Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна 11.09. 2007 на садовий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1;Державний акт на право приватної власності на землю НОМЕР_4, виданий 07.07.2000 на підставі рішення Київської міської ради від 29.10.1998 № 24/125, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 66-2-01876).У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
При поданні позовної заяви позивачем сплачено судовий збір в сумі 243,60грн., який відповідно до ст.ст. 79,88 ЦПК України підлягає стягненню з відповідача.
На підставі викладеного та керуючись ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованоюЗаконом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, ст.ст.1,3,17 Закону України «Про іпотеку», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»,ст.ст. 15,16,20,266,267,575,593,626,629,1054 ЦК України, ст.ст.8,10,11,60,61,79,88,169,197,209,212,213-215,223 ЦПК України, суд,-
в и р і ш и в:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» за участю третіх осіб Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», ОСОБА_3 про визнання припиненими зобов’язання за іпотечним договором та зобов’язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати припиненими зобов’язання за іпотечним договором № 49.12/01/І25/08 від 15.01.2008, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (код ЄДРПОУ 21666051) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.Ю. за реєстровим номером № 156, нерухомого майна – садового будинку АДРЕСА_1, загальною площею 202,10 кв.м., житловою площею 64,90 кв.м. та земельної ділянки площею 0,0596га, кадастровий номер НОМЕР_2, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Зобов’язати Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (код ЄДРПОУ 34047020) повернути ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) наступні документи:
свідоцтво про право власності, яке видано 06.11.2007 Головним управлінням житлозабезпечення (НОМЕР_3) та зареєстроване у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна 12.11.2007 в реєстровій книзі № 42-80 за реєстровим № 9303;
технічний паспорт, виданий Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна 11.09. 2007 на садовий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1;
Державний акт на право приватної власності на землю НОМЕР_4, виданий 07.07.2000 на підставі рішення Київської міської ради від 29.10.1998 № 24/125, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 66-2-01876).
У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через Дніпровський районний суд м. Києва шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня проголошення рішення. У разі якщо судове рішення було постановлено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя Н.Є. Арапіна

ТРЕТЕЙСЬКИМ СУДАМ НЕ ПІДВІДОМЧІ СПОРИ ПО ВАЛЮТНИМ КРЕДИТАМ

    Порядок здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті регулюється Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Цей закон установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ в регулюванні валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
Норми цього закону, спрямовані на регулювання порядку проведення розрахунків іноземною валютою, носять імперативний характер, вони вкрай обмежують свободу резидентів при здійсненні таких розрахунків. Статтею 16 Декрету встановлено фінансові санкції, які застосовуються до резидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання. Згідно з ч. 1 ст. 16 Декрету незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу тягне за собою адміністративну відповідальність (ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
Отже, норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб – забезпечення стабільності української грошової одиниці – гривні.
Наявність в правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку – третейськими судами.
http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=7908

ТРЕТЕЙСЬКІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ В СПОЖИВЧИХ КРЕДИТНИХ ДОГОВОРАХ

    Після прийняття постанов ВСУ від 20 травня 2015 року у справі № 6-64цс15 та від 2 вересня 2015 року у справі № 6-856цс15, якими дано висновок про непідвідомчість третейським судам спорів, які випливають із споживчих кредитів, починаючи з 12.03.2011 року, виникають питання, як на практиці скасувати незаконні рішення третейських судів, які вступили в законну силу?
Першим кроком є визнання недійсним самого третейського застреження. Ось підказка: Ухвала ВССУ від 24 вересня 2015 року номер в ЄДРСР 51550087: “Отже на час укладання кредитного договору (16 травня 2011 року) Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що третейське застереження в кредитному договорі від № 007-18504/160511 укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ «Дельта Банк» було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», і в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним”.

Постанова ВСУ від 30.09.15 р. у справі № 6-154 цс15

http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=7844
Постанова ВСУ від 30.09.15 р. у справі № 6-154 цс15
У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Кредитні споживачі

КРЕДИТНІ СПОЖИВАЧІ !!!
Тримайте ще одне судове рішення, яке пройшло всі інстанції про визнання недійсним кредитного договору, договорів поруки і іпотеки через недотримання вимог ст.ст. 1, 11 ЗУ “Про захист прав споживачів”. (Волинь – рулить ’-) )
«Встановивши, що на момент звернення позивача до банку із заявою-анкетою про видачу кредиту у фінансовій установі діяла затверджена форма переддоговірної роботи, яка в порушення Закону України «Про захист прав споживачів» йому надана не була, що призвело до укладення споживачем кредитного договору на невигідних для нього умовах, та прибутковою для банку ануїтетною схемою, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно вважав, що формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, яка не відповідала дійсності, та вірно зазначив, що виконання спірного правочину направлено на отримання кредитором прихованого прибутку та виникнення не передбачених втрат у боржника, а тому, з урахуванням висновку судово-економічної експертизи від 02 квітня2014 року № 11, дійшли обгрунтованого висновку про наявність в діях відповідача умислу, який полягає в замовчувані реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного здорожчання кредиту. Встановивши наявність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору, суди визнали недійсними з моменту вчинення договір іпотеки на підставі ст. 17 Закону України «Про іпотеку» та договір поруки на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України відповідно.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/51750128
http://reyestr.court.gov.ua/Review/42807792
http://reyestr.court.gov.ua/Review/42054801

Оригінал кредитного договору і первинних документів

Вимагайте в суді оригінали кредитного договору і первинних документів!
ВССУ http://reyestr.court.gov.ua/Review/51750501
“Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог банку суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що банком не надано ні оригіналу вказаного кредитного договору, ні доказів отримання відповідачем коштів за цим договором, а також не доведено, що копія цього договору, яка була надана до суду виготовлена з оригіналу.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних вимог щодо визнання вказаного договору недійсним та ухвалюючи в цій частині нове рішення апеляційний суд виходив із того, що неукладеність і недійсність договору тягнуть за собою різні правові наслідки. Оскільки відсутні докази передачі банком грошових коштів ОСОБА_3 то договір є неукладеним і не потребує визнанню недійсним”.