Огляд постанов верховного суду України в кредитних спорах за червень 2015 року

Стосовно доводів заявника щодо того, що на час придбання ним земельних ділянок вони не були предметом іпотеки, оскільки було чинним рішення суду про визнання договорів іпотеки недійсними, слід вказати наступне.

Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

Відтак ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України дійшов правильного висновку про збереження обтяження земельних ділянок іпотекою.

  1. Постанова ВСУ у справі 6-330цс15 від 24.06.2015 року, номер в реєстрі 46301654

У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційного банку “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із позовом, посилаючись на те, що 6 червня 2007 року між банком і ОСОБА_8 було укладено договір, за умовами якого ПАТ КБ “ПриватБанк” надало відповідачу кредит у розмірі 500 грн зі сплатою 36 % річних.

Оскільки ОСОБА_8 належно не виконала своїх грошових зобов’язань, банк просив стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 17 тис. 080 грн 39 коп.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, виходили з того, що перебіг позовної давності перервався та почався заново, оскільки відповідач вчиняв дії з погашення кредиту, визнаючи цим свій борг. Останній платіж відповідачем було здійснено 10 квітня 2012 року, а банк звернувся до суду у грудні 2013 року, тобто у передбачений законом трирічний строк.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2013 року, 3 липня 2013 року, 11 березня 2015 року та 26 лютого 2015 року, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_8, касаційний суд відмовляючи у позові виходив з того, що позивачем пропущено строк позовної давності, а клопотання про поновлення не заявлялось.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року та 11 грудня 2014 року, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_8, касаційний суд указав, що проценти, нараховані після закінчення строку дії кредитного договору, стягненню не підлягають.

Отже, у зазначених справах наявні різні фактичні обставини та різне правове регулювання спірних правовідносин, а ухвалені в них рішення не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 256, 257, 261, 267, 1048 ЦК України.

  1. Постанова ВСУ у справі 6-447цс15 від 24.06.2015 року, номер в реєстрі 46047579

У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18 серпня 2005 року № MKAIGA00000002 в розмірі 22 тис. 583 долари США 99 центів рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 липня 2013 року було звернуто стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок (літ. А) загальною площею 81,70 кв.м та житловий будинок (літ. Б) загальною площею 108 кв. м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом укладення в будь-який спосіб від імені відповідачів договору купівлі-продажу з іншою особою – покупцем.

Предмет іпотеки належить ОСОБА_10 та ОСОБА_11 на праві спільної часткової власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності, виданим на підставі рішення виконавчого комітету Мукачівської міської ради від 28 травня 2002 року № 128 (а.с. 127).

19 березня 2014 року відповідачам було надіслано вимогу про добровільне звільнення житлового будинку (літ. А) загальною площею 81,7 кв.м за вказаною адресою. Вимогу було отримано ОСОБА_11 24 березня 2014 року.

Ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_10, ОСОБА_11 та інших осіб із житлового будинку, який було придбано відповідачами не за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього приміщення, без надання їм іншого постійного жилого приміщення, суди керувались тим, що відповідачі не виконали передбачене статтею 109 ЖК УРСР та частиною другою статті 40 Закону № 898-IV зобов’язання та не вчинили жодних дій, спрямованих на звільнення спірного житлового будинку.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону № 898-IV, так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.

При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).

Саме до цього зводяться правові висновки, зроблені Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15), яка згідно зі статтею 3607 ЦПК України є обов’язковою для судів, що зобов’язані узгодити свою судову практику з рішеннями Верховного Суду України.

Оскільки у справі, що розглядається, житловий будинок, який є предметом договору іпотеки, придбаний відповідачами не за рахунок отриманого кредиту Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України доходить висновку про задоволення заяви ОСОБА_11 щодо скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» про виселення без надання іншого постійного жилого приміщення.

  1. Постанова ВСУ у справі 6-181цс15 від 24.06.2015 року, номер в реєстрі 46047562

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ВКПФ «Навколо світу», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що прилюдні торги з реалізації належного позивачу нерухомого майна (предмета іпотеки) відбулись відповідно до вимог чинного законодавча, під час проведення не було допущено порушень, тому немає підстав для задоволення позовних вимог.

У справі, яка є предметом перегляду, установлено, що у зв’язку із закінченням строку дії звіту про оцінку майна, на вимогу державного виконавця суб’єктом оціночної діяльності Кіряком С.А. 25 березня 2014 року здійснено доопрацювання (актуалізацію) оцінки спірного майна.

За змістом пункту 58 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440, доопрацювання (актуалізація) оцінки майна може здійснюватися у разі закінчення строку дії звіту про оцінку майна та висновку про вартість майна, встановленого законодавством, або на вимогу замовника оцінки, коли істотних змін в умовах функціонування та фізичному стані об’єкта оцінки, а також стані ринку подібного майна від дати оцінки до дати оцінки, на яку передбачається здійснення доопрацювання (актуалізація), не відбулося. Доопрацювання (актуалізацію) оцінки майна та з цією метою складення у стислій формі звіту про оцінку майна здійснює оцінювач та суб’єкт оціночної діяльності, які складали у повній формі звіт про оцінку цього майна. У цьому разі попередній звіт про оцінку майна, складений у повній формі, розглядається як невід’ємна частина звіту про оцінку майна у стислій формі.

За таких обставин підстав для задоволення заяви ВКПФ «Навколо світу» та скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року немає.

  1. Постанова ВСУ у справі 6-701цс15 від 24.06.2015 року, номер в реєстрі 46078580

21 березня 2007 року АКІБ “УкрСиббанк” та ОСОБА_1 укладено договір поруки, відповідно до якого позивач як поручитель зобов’язався відповідати за невиконання ТОВ “ІК “Бестселлер” усіх його зобов’язань перед кредитором, що виникли з кредитного договору від 21 вересня 2006 року, в повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.

Пунктом 2.1 цього договору визначено, що кредитор не має права без згоди поручителя змінювати умови основного договору з боржником, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя.

16 квітня 2007 року між банком та позичальником – TOB “ІК “Бестселлер” укладено додаткову угоду № 7 до кредитного договору, відповідно до умов якої визначено, що позичальник зобов’язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти, комісії, штрафи та інші платежі в доларах США, в українській гривні та швейцарських франках.

Цією угодою передбачалося, що процентна ставка за користування кредитними коштами у доларах США зменшується до 12,5 % річних, а за користування кредитними коштами в українській гривні – із 16,5 % до 16,3 % річних. Одночасно змінено метод нарахування процентів за договором для позичкової заборгованості в національній валюті України – з методу “факт/факт” на метод “факт/360″.

Таким чином, додатковою угодою № 7 до кредитного договору передбачено зміну нарахування процентів для позичкової заборгованості в українській валюті, а саме щомісяця та в останній робочий день поточного місяця, методом “факт/360″.

29 листопада 2007 року банком та ТОВ “ІК “Бестселлер” було укладено додаткову угоду № 8 про внесення змін до кредитного договору, відповідно до пункту 3 якої позичальник сплачує банку комісію за внесення цих змін у розмірі 7 тис. 575 грн, яка нараховується і сплачується в день її підписання.

Згоди ОСОБА_1 на внесення вказаних змін і доповнень до основного договору отримано не було, це питання банк із поручителем не погоджував.

Касаційний суд, скасовуючи рішення апеляційного суду, погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що укладення додаткових угод до кредитного договору не призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а тому відсутні підстави для припинення поруки з підстав, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України.

Водночас, у наданих заявником для порівняння судових рішеннях, суди касаційних інстанцій дійшли таких висновків:

– про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України з огляду на те, що банк без згоди поручителя доповнив обсяг відповідальності позичальника, передбачивши його обов’язок зі сплати щомісячної комісії за управління кредитною лінією в розмірі 4 % річних від суми фактичної заборгованості в гривні, 2 % річних від суми фактичної заборгованості в доларах США, 2,5 % річних від суми фактичної заборгованості в євро (рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року);

– про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України та вказав, що зазначена правова норма встановлює підстави для припинення поруки зі встановленням факту збільшення відповідальності поручителя без його згоди внаслідок зміни основного зобов’язання і спрямована на захист прав поручителя, який поручившись за боржника, має бути впевненим в обсязі своєї відповідальності та не пов’язує припинення договору поруки з підставами виконання чи невиконання збільшеного зобов’язання позичальником у майбутньому чи з необхідністю пред’явлення цих вимог поручителю (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року);

– у разі внесення змін до кредитного договору без згоди поручителя, що призвело до збільшення відповідальності поручителя, порука на підставі частини першої статті 559 ЦК України припиняється (постанова Вищого господарського суду України від 15 липня 2014 року).

За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Отже, виходячи з аналізу зазначеної правової норми порука припиняється за дії двох умов: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання; ці зміни призвели, або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя.

Установивши у справі, яка переглядається, що зміни кредитного договору про запровадження додаткової комісії, яка не є борговою сумою, оскільки сплачена боржником під час підписання додаткової угоди, а також зміна методу нарахування процентів для позикової заборгованості у національній валюті не призвели до збільшення відповідальності поручителя у зв’язку з отриманням кредиту в іноземній валюті, суд правильно застосував норму частини першої статті 559 ЦК України та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для припинення поруки.