Огляд Постанов ВСУ в кредитних спорах за січень-лютий 2015 року

Постанова ВСУ у справі 6-243цс14 від 04.02.2015 року, номер в ЄДРСР 42685784

 За положеннями частини першої статті 559, частини першої статті 593 ЦК України припинення поруки та права іпотеки у разі належного виконання основного зобов’язання, презюмується.

 Таким чином, звернення особи до суду з позовом про визнання поруки такою, що припинена, на підставі частини першої статті 559, частини першої статті 593 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги можуть розглядатися судом у разі наявності відповідного спору.

 Отже, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (ст. ст. 3, 12-15, 20 ЦК України) слід дійти висновку про те, що в разі невизнання кредитором права поручителя, іпотекодавця передбачених частиною першою статті 559, частиною першою статті 593 ЦК України, на припинення зобов’язання таке право підлягає захисту судом шляхом визнання його права на підставі п. 1 частини другоїстатті 16 ЦК України.

 Таким чином права поручителя, іпотекодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання поруки (іпотеки) такою, що припинена, а не шляхом припинення договору поруки (іпотеки) чи шляхом припинення зобов’язання за договором.

 Постанова ВСУ у справі 6-190цс14 від 21.01.2015 року, номер в ЄДРСР 42576421

 Пунктом 6.5 кредитного договору від 10 липня 2006 року передбачено, що кредитор має право достроково стягнути заборгованість за кредитом, нараховані відсотки за користування кредитом та штрафні санкції, у разі невиконання позичальником умов цього договору за умови попереднього (за тридцять днів) повідомлення позичальника рекомендованим листом.

 Так, у справі, яка переглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором.

 У зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і пункту 6.5 кредитного договору використав право достроково стягнути з позичальника та поручителя заборгованість за кредитним договором, надіславши 5 лютого 2010 року претензію-повідомлення (вимогу) про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів.

 Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від цієї дати.

 Таким чином, у разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати.

 За таких обставин судом касаційної інстанції у справі, яка переглядається, неправильно застосовано зазначені правові норми.

 Постанова ВСУ у справі 6-197цс14 від 21.01.2015 року, номер в ЄДРСР 42496157

 Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

 Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

 Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

 Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

 Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

 Крім того, поза увагою суду зилишилися й вимоги закону щодо наслідків спливу позовної давності.

 Проте Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишено без уваги, що судом першої інстанції не було вирішено питання застосування строків позовної давності, хоча ОСОБА_18 звернулася до суду з відповідною заявою.

Постанова ВСУ у справі 6-214цс14 від 21.01.2015 року, номер в ЄДРСР 42496142

Частиною другою статті 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

 Судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

 Ураховуючи те, що судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг строку позовної давності.

 Постанова ВСУ у справі 6-239цс14 від 04.02.2015 року, номер в ЄДРСР 42665523

 Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

 Із заявою про застосування позовної давності відповідач до суду першої інстанції не звертався, а тому відсутні правові підстави для застосуванням судом позовної давності.

 Крім того, висновок суду першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанції, про те, що пункт 7 ч. 11 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки указана частина статті 11 Закону стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту.

Постанова ВСУ у справі 6-143цс14 від 17.12.2014 року (+ трошки грудня)

 При розгляді питання про дотримання при проведення торгів положень пункту 3.11 Тимчасового положення суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу.

 При цьому під письмовим повідомленням слід розуміти не тільки направлення відповідних відомостей зазначеним особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами відомостей, які мають бути їм повідомлені.

 Отже, за загальним змістом термін «повідомлення» включає в себе не тільки направлення відомостей, з якими особа має бути обізнаною, а й отримання цією особою зазначених відомостей.

 Проте у справі, яка переглядається, судом не встановлено, чи дотримані спеціалізованою організацією – ТОВ «Укрспецторг Групп» – вимоги пункту 3.11 Тимчасового положення щодо повідомлення боржника про час, місце проведення прилюдних торгів, чи є зворотнє поштове повідомлення із зазначенням причини не вручення (вручення) його позивачу.

 Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова ВСУ у справі 6-238цс14 від 04.02.2015 року, номер в ЄДРСР 42665522

 Передбачений розділом V Закону України “Про іпотеку” та частиною восьмою статті 54 Закону України “Про виконавче провадження” спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя, застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону України “Про іпотеку”).

 У той самий час, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України “Про виконавче провадження”, а не нормами спеціального Закону України “Про іпотеку”.

 Разом з тим, у справі, яка переглядається, встановлено, що державним виконавцем вчинялися дії з виконання судових рішень про стягнення заборгованості за кредитним договором, в тому числі на користь іпотекодержателів, а не з виконання судових рішень чи виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку”.

 У цьому випадку при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях державного виконавця порушень, слід виходити із загальних норм Закону України “Про виконавче провадження”. У зв’язку із цим суд безпідставно застосував до спірних правовідносин норми Закону України “Про іпотеку”, що призвело до неправильного вирішення справи.

Постанова ВСУ у справі 6-199цс14 від 21.01.2015 року, номер в ЄДРСР 42576418

 У разі проведення прилюдних торгів на підставі примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, правовідносини по організації та проведені прилюдних торгів регулюються ЦК України, Законом України «Про виконавче провадження», Тимчасовим положенням, а не Законом України «Про іпотеку», а відтак порушення вимог п.п. 4.2, 7.1 указаного Тимчасового положення є підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

Постанова ВСУ у справі 6-227цс14 від 21.01.2015 року, номер в ЄДРСР 42576423

 Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами першою – третьою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 цього Кодексу).

 При цьому підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим положенням, а саме: правил, які визначають процедуру підготовки, проведення торгів (опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення письмового повідомлення державному виконавцю, стягувачу та боржнику про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна тощо) (розділ 3); правил, які регулюють сам порядок проведення торгів (розділ 4); правил, які стосуються оформлення кінцевих результатів торгів (розділ 6).

 Повторні прилюдні торги повинні відбутись у межах шестимісячного строку з моменту підписання звіту про оцінку майна. Після збігу цього шестимісячного строку обов’язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна. Проведення прилюдних торгів із реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме: частини п’ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження»; пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення.

 Касаційний суд, погодившись із висновком суду першої інстанції, дійшов передчасно висновку про те, що сплив строку оцінки майна не вплинув на результати торгів, оскільки вказані доводи суду не підтверджені належними і допустимими доказами у справі.

Постанова ВСУ у справі 6-210цс14 від 21.01.2015 року, номер в ЄДРСР 42496150

 Договори іпотеки були укладені між банком і ОСОБА_12 як фізичною особою, а при визнанні фізичної особи-підприємця ОСОБА_12 банкрутом майно фізичної особи, яке перебувало під обтяженням, до ліквідаційної маси банкрута входити не могло, тому договори відчуження зазначеного майна за борговими зобов’язаннями суб’єкта підприємницької діяльності підлягають визнанню недійсними.